Двадцять дев’ятий випуск програми (середа 31 серпня 2011 року), в гостях український політик і державний діяч, Міністр юстиції України – Олександр Лавринович.

Audio clip: Adobe Flash Player (version 9 or above) is required to play this audio clip. Download the latest version here. You also need to have JavaScript enabled in your browser.

Досьє: Лавринович Олександр Володимирович.

Місце народження, освіта. Уродженець Овруча Житомирської області (28.06.1956). У 1978 році закінчив Київський університет ім.Т.Шевченка з дипломом інженера-фізика. Другу вищу освіту здобув в 1994-1998 рр.. у Національній юридичній академії ім.Ярослава Мудрого. А. Лавринович – двічі кандидат наук (технічних і юридичних). Теми захищених дисертацій – “Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним випромінюванням” (1988 рік) і “Виборче законодавство України та проблеми його удосконалення” (2001 рік).

Кар’єра. У 1978-1991 рр.. працював в Інституті надтвердих матеріалів Академії наук України (з перервою на службу в армії). У 1990-1992 рр.. викладав у Київському політеху.

У 1989 році став активним членом Народного Руху України. З 1990 по 1998 рр.. обирався заступником голови НРУ. Був членом політради і Центрального проводу НРУ (до 2003 року). Носив спершу партквиток під N2, а після перереєстрації партії – під № 4. У 1990 році став членом Центрвиборчкому, в 1991-му – заступником голови. У 1993 році виконував обов’язки голови ЦВК.

У 1994 рр.. вперше став народним депутатом України. Увійшов до фракції НРУ, обіймав пост заступника голови Комітету з питань правової політики і судово-правової реформи. У парламенті наступного скликання також входив у фракцію Руху, був секретарем Комітету з питань правової політики. У жовтні 2001 року у зв’язку з призначенням на пост Держсекретаря Міністерства юстиції склав депутатські повноваження. За підсумками виборів 2002 року опинився в прохідній частині списку “Нашої України” (займав 60-ту позицію), проте відмовився від роботи у Верховній Раді.

У травні 2002 року О. Лавринович був призначений на посаду голови Мін’юсту в уряді Анатолія Кінаха. Зберіг портфель в уряді Віктора Януковича. Будучи міністром обіймав пости члена РНБОУ, Вищої ради юстиції, Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та інших державних дорадчих і консультативних органів. Позбувся портфеля в лютому 2005-го після призначення “помаранчевого” уряду Юлії Тимошенко.

На момент другого призначення на пост глави Мін’юсту (це відбулося 1 листопада 2006 відразу після відставки “помаранчевого” колеги Романа Зварича) А. Лавринович займав посаду першого заступника Міністра Кабінету Міністрів – начальника Управління правового забезпечення Секретаріату Кабміну України (з серпня 2006-го) . І на попередньому посту, і на останньому грунтовно взяв участь в конфлікті між Президентом Віктором Ющенком і правлячою коаліцією на боці останньої.

За підсумками дострокових парламентських виборів став народним депутатом України VI скликання за списком Партії регіонів. Обіймав посади Першого віце-спікера ВР, заступника лідера фракції ПР В. Януковича та заступника Комітету ВР з питань правової політики.

З березня 2010 року – Міністр юстиції в уряді Миколи Азарова.

Погляди і оцінки. Виступав за переклад пенітенціарної системи та інституту реєстрації громадян з-під “даху” МВС під юрисдикцію Мін’юсту відповідно до зобов’язань України перед Радою Європи. В одному з інтерв’ю сказав: “Мін’юст ніколи на ставив перед собою завдання змагатися з ким-небудь щодо володіння тими чи іншими повноваженнями … Держава вже не має права дозволяти чи не дозволяти комусь жити або не жити в тому чи іншому місці, працювати чи не працювати на тому чи іншому підприємстві, реєструватися або не реєструватися. Зараз правовий порядок зводиться не до видачі дозволів або заборон, а до фіксації волі громадян “. Спроби не увінчалися успіхом. На думку міністра, через “інтересу” низки депутатів і, можливо, керівництва МВС.

Досить скептично розцінював можливість створення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Свого часу висловив ряд зауважень до пакету документів щодо ЄЕП, чим викликав неприховане роздратування В. Януковича.

О. Лавринович вважає, що необхідно відмовитися від практики створення у Верховній Раді тимчасових слідчих комісій: “немає повноважень – немає сенсу плодити амбітні, але безправні органи …” Хоча сам під час перебування депутатом очолював комісію з розслідування “справи Гонгадзе”.

Стверджує, що найбільша небезпека незалежному судочинству криється в корисливих мотивах ряду представників суддівського корпусу. Визнає існування в судовій системі корпоративної солідарності, яку дуже складно перемогти. Виступає за введення для претендентів на суддівські посади жорстких кваліфікаційних іспитів.

Вважає, що на парламентських виборах прохідний бар’єр для партій і блоків повинен становити не менше 7%.

Щодо свого “рухівського” минулого в інтерв’ю “Дзеркалу тижня” сказав: “Я не беру участі в партійному житті і не планую цього робити в майбутньому. Але заяви про вихід з Руху я не напишу ніколи. Тому що Рух для мене – не політична партія , це частина моєї біографії. Це епоха, яка відійшла в минуле, і частиною якої я був “. Не приховує, що в нього були досить складні стосунки з В’ячеславом Чорноволом. Кажуть, що О. Лавринович входив до числа тих небагатьох членів фракції “регіонів”, кому “дозволено” обходитися без офіційного членства в ПР. Втім, з весни 2008-го екс-міністр юстиції – заступник голови Партії регіонів.

Після поразки ПР на дострокових парламентських виборах-2007 і переходячи її в опозицію О. Лавриновичу дістався пост міністра юстиції в тіньовому уряді лідера “регіоналів” В. Януковича.

Наукова діяльність. А. Лавринович – автор і співавтор ряду наукових робіт (в області лазерних технологій та конституційного права) та законопроектів. Заслужений юрист України. Нагороджений орденами “За заслуги” III ступеня та Ярослава Мудрого IV ступеня.

Сімейні узи. Дружина – Світлана Григор’єва (1956 р.н.) – головний консультант ТОВ “Право”. Сини Максим (керуючий партнер юридичної компанії “Лавринович і партнери”) та Віталій.